Шкільний музей

Створення та робота музею

Найстрашнішим наслідком історичного безпам’ятсва народу є втрата цінностей. Колишні цінності розвінчано й знижено до нуля, а сьогоднішні замінники піднесено до розмірів мильної бульбашки. Люди вже байдуже посміхаються над першими й другими. А байдужість – погашений вогонь душі. Він не освітлює, тому темрява шириться й захоплює ниву життя…

Уражені байдужістю, люди не розрізняють нічого, крім модних блисківок. Вони покірно чекають, яка постать спалахне на екрані телевізора. На їхніх очах дощі розмивають старий храм, самотньо вмирає єдиний носій історичної пам’яті на краю села, поросло бур’янами дворище біля отчого порога…

Щоб не втратити своєї суті, ваги, поваги й самоповаги, ми, дорослі й діти, повинні зберегти історичну пам’ять. Бо як же прикро буває, коли захоплюємося подвигом трьох спартанців біля Фермопілів і не знаємо про подвиг козаків під Берестечком. Чули про подвиги Ганнібала і не знаємо про подвиги Самійла Кішки. Читали про воєнне ремесло римських легіонерів, але чи маємо ми уявлення про ратну майстерність запорожців?

Бути гідними історії своєї нації, знати, що вона – це прах, не далеке минуле, а біографія народу, його жива душа, допомагає школярам Щербанівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів заснований у 1998 р. музей народознавства «До народних джерел». Учителі нашої школи розуміли, що вивчення народознавства – не тимчасова «мода». І не якась чергова «кампанія», а насущна потреба й головний атрибут справжнього виховання сьогодні, завтра, післязавтра, завжди. Та й оптимальний результат прийде тоді, коли його реалізація відбуватиметься висококваліфіковано, у відповідній системі, зі знанням справи. Тому освітяни дуже прихильно зустріли благодійний почин педагогічного колективу Гнідинської загальноосвітньої школи Бориспільського району Київської області і щедро використали їхній досвід у своїй роботі. І разом з тим, виходячи з даного досвіду, творчо розробили свій власний варіант етнопедагогіки й вивчення народознавства. Це має надзвичайно важливе значення.

Адже етнопедагогіка – це система прийнятих у даній місцевості даним народом прийомів і методів виховання, що передаються від одних поколінь до інших і засвоюються ними перш за все як певні знання, уміння й навички, набуті людьми в процесі життя. Добре зрозумівши, що педагогіка народознавства без народності – все одно, що без душі, вирішили провести навчально-виховну роботу через усвідомлення учнями матеріального й духовного буття рідного народу, його історичного й культурного минулого та сучасного. Відзначаючи надзвичайно важливу роль принципу нородності, учителі школи взяли за мету слова К.Д. Ушинського: «Громадське виховання, яке зміцнює і розвиває в людині народність, розвиваючи водночас її розум і її самосвідомість, могутньо сприяє розвиткові народної самосвідомості взагалі: воно вносить світло свідомості у тайники народного характеру і робить сильний і благородний вплив на розвиток суспільства, його мови, його літератури, його законів, словом, на всю історію… Усяка жива історична народність є найпрекраснішим створінням божим на землі, і вихованню лишається тільки черпати з цього багатого й чистого джерела’’

Була створена пошукова група, члени якої на першому своєму занятті обговорили провідні компоненти української етнопедагогіки. Також члени пошукової групи провели копітку і тривалу роботу серед своїх однолітків та населення, виконуючи її у формі стаціонарних польових досліджень, які дозволили організувати збір етнографічних матеріалів протягом навчального року. Вагоме вмотивування самої потреби створення музею та конкретно поставлена на початку тема “Українське  народне житло XIX-XX ст” дало бажані результати: у поповненні експонатами брали участь усі учні школи, їх батьки, рідні. Це все мало величезне пізнавальне та виховне значення. Актуальність такого тематичного спрямування пошукової роботи в шкільному музеї визначалася дещо набутим попереднім досвідом, наявністю декількох етнографічних матеріалів та перспективами у проектуванні експозиції , розширенні її тематики й змісту.

Експонатами музею стали елементи народного одягу ( сорочки, поясний і верхній одяг), керамічний і дерев’яний посуд, декоративні тканини, знаряддя праці та інші ужиткові предмети, що побутували в XIX – на початку XX ст. До нашого часу їх збереглося мало, а тому фіксація в музейній колекції предметів зникаючої сировини – дуже важлива справа.

Колекція вишитих рушників складається з експонатів XIX – початку XX ст.  Крім речових пам”яток,  члени пошукової групи зібрали багатий писемний етнографічний матеріал: записи фольклору, етнографічні дані, розробки уроків народознавства.

Цінними допоміжними матеріалами для фонду і експозицій шкільного музею стала карта району,  креслення житлових і господарських споруд: викрійки одягу, копій орнаментів, фотографії жителів у традиційному народному одязі. Народознавство повинно мати свою оригінальну, гідно йому й новій, перебудованій народній, національній школі методику. Ось чому перед керівництвом музею і членами пошукової групи постала розробка   навчально – виховних методів.

Зараз у музеї є такі розділи:

  • «Українська народна вишивка»
  • «Український національний жіночий одяг»
  • «Українське народне житло ХІХ-ХХ ст.»
  • «Декоративно-ужиткове мистецтво в побуті»
  • «Художня експозиція робіт місцевих митців-аматорів»

Розділ «Український національний жіночий одяг» представлений стендом.

Експозиція знайомить із жіночим народним святковим одягом, який складався з вишитої  полотняної сорочки і плахти з кольоровою попередницею (фартухом), а в робочий час – з двох темних запасок або чорної дерги, які прикріплялися до стану кольоровим шерстяним поясом. Жінки носили також юпки (жакети), пошиті з тонкого домотканого сукна, а в другій  половині ХІХ ст. – з фабричної тканини. Головними уборами були намітки, очіпки,хустки. У музеї експонуються елементи жіночого одягу ХVІІІ – ХІХ століть.

Розділ «Декоративно – ужиткове мистецтво в побуті» представляє невеликі за кількістю, але багаті й різноманітні за змістом етнографічні колекції.

Експозиція знайомить з розвитком народних промислів, починаючи з ХVІІІ ст.. до наших днів. Відкривається виставка  зразками гончарного промислу, який на території Полтавщини виник в епоху неоліту.

У полтавській кераміці переважає поліхромний рослинний орнамент, зустрічаються зображення птахів, тварин і риб. Гончарні вироби  мали різне призначення. Майстри виготовляли кухонний та столовий посуд, тарілки, куманці, поставці, іграшки, світильники, вази. Зразки виробів експонуються в музеї.

В експозиції представлені примітивні знаряддя праці кріпаків – ціп, прядка, серп, рубель, рогачі, гребінь, днище тощо.

Здавна славилася Полтавщина килимами. Центрами килимарства були Диканька,  Решетилівка, Нові Санжари, Діхтярі. Килимами завішували стіни, застилали столи, скрині, лавки, ліжка. Звідси й різні назви килимів – настільні й запільні, ліжники, налавники,залавники, підтрунники тощо. Ткалися  килими в техніці перебору та  кружляння. За технікою виконання килими були безворсими і ворсовими.

В експозиції представлено безворсий килим  і ліжник.

Розділ «Українська народна вишивка» висвітлює глибоко продуманий і перенесений на тканину етногенез українського народу, адже  в 20-і рр. минулого століття значну питому вагу в експонаті складали полтавські вишивки.

Цікавими експонатами  музею є полтавські рушники. Типовий орнамент цього рушника -  це образні стилізовані казкові квіти у вигляді вазончика,дерева життя, на якому можна розрізняти рослинність України, оспівану та щедро опоетизовану в усній народній творчості. На них ми можемо побачити соняшник і калину, кетяги винограду і рожу, тюльпан і гвоздику, барвінок і дубові листочки,жолуді і суниці, вишню і вербове листя.

Що давніші рушники, то скромніше їх вишито, притому, лише на одних краях рушника. Полтавщина багата і  тканими декоративними  рушниками.  Побутували  також рушники, вишивані «прутиком» (вирізування або витягнення).

Народні традиції полтавської вишивки гідно продовжують сучасні майстри, серед них О.Х. Великодна, О.М.Василенко,В.В.Хоменко, Л.Я.Милашенко.

Створені групи учнів-екскурсоводів, які розробляють теми і підтеми, що розкривають зміст експонатів, що знаходяться в даних розділах. Своєрідні дослідницькі групи, кожна з яких має конкретне пошукове завдання, займаються особистими спостереженнями: опитуванням населення, фіксацією етнографічних матеріалів.

Ось чому перед керівництвом музею і членами пошукової групи постала проблема розробки нових навчально-виховних методів. Стали провідними слова мандрівного філософа Г.С.Сковороди: “Всяк повинен взнати свій народ, а в народі пізнати себе. Чи ти Українець? Будь ним…  Все добре на своєму місці і в своїй мірі, і все піднімемо не по своєму роду. Багато методів, які пройшли багатовікову апробацію, відповідно застосовують у процесі реалізації поставленої мети і вибраної тематики    учні-екскурсоводи шкільного музею. Це і бесіди, і розповіді, і лекції, ілюстрації і демонстрації, проблемні пошуки, самостійна робота над фольклорними та етнографічними джерелами, навчальні диспути, заочні подорожі, позитивний приклад поведінки, створення виховуючих ситуацій. Найбільш активні члени пошукової групи уже переконалися в надзвичайно великій виховній дії, здатній успішно формувати в дітей та підлітків високі моральні почуття, методів у дусі етнічних засад.

Так бесіда для розкриття, скажімо, поняття честі абстрактно, декларативно, через голі сентенції сприймається сухо, нецікаво, і зовсім інша справа, коли підвести слухачів до розуміння цього поняття через народну мудрість, крізь призму народної притчі.

“Вогонь, Вода і Честь, – починає свою розповідь екскурсовод Леонтьєва Ж.,учениця 10 класу, – разом  подорожували. І ось прийшли вони до роздоріжжя, де їм треба було розійтися. Вогонь сказав: «Якщо загубите мене і захочете знайти, то йдіть у той бік, де відчувається тепло”. – “А коли загубите мій слід, – промовила Вода, – то шукайте разом з тими, хто хоче вгамувати спрагу». Честь стояла мовчки, про себе подумала. «Я буваю тільки з тими, хто мене не втрачає». У цьому випадку метод бесіди схвилює, збудить емоційні почуття, що пройдуть через душу й серце і дійдуть до розуму. У першому випадку почуте сприймається як щось сіре і буденне, що скоро забудеться, в другому – як святе поняття, гідне справжньої людини, що закарбується в пам’яті назавжди. Ось вона, виховна сила методу, побудованого на етнографічній основі!!! Тому у своїй роботі органічно вплітаємо в канву традиційних методів народні прислів”я  і приказки, афоризми, етнічні повчання, казки, пісні, легенди, думи, гумористичні мініатюри і спрямовуємо їх на актуалізацію і плекання народних оберігів – вічних стражів людської гідності й порядності, багатої духовності, високої культури. Думаємо й сподіваємося, що робота музею в практичному вивченні народознавства породжуватиме нові методи, привнесені батьківською педагогікою, що викликатимуть радість, насичуватимуть навчально – виховний процес емоційним зарядом.

Найбільш поширеними формами у роботі нашого музею стали уроки народознавства, заочні подорожі рідним краєм, мандрівки в історію рідного народу. Дуже добре пам’ятаємо, що форма – надзвичайно тонкий і делікатний інструмент впливу на учнів. Вона завжди повинна відзначатися свіжістю, доступністю, привабливістю і неодмінно відповідати змістові основного задуму. Тому, мабуть усіх зацікавила лекція Руденка Д. “Українське народне житло” за інтер’єром сільської хати, що створений у музеї. Під тихі звуки пісні “Хата моя, біла хата” починає він свою оповідь:

Ти стоїш, небагата й непишна,
Виглядаючи з саду в луг.
Рясний цвіт обтрусили вишні
На солом’яний твій капелюх…

Справжньою святинею для українців були рушники. Вони на картинах, і тому недарма з великим задоволенням учні слухають на уроці народознавства “Рушнички мої, рушники” і розповіді про узори на  рушниках, і “Пісню про рушник” на слова А.Малишка, і  спогади про сферу використання рушників, і вірші М.Павленка, і легенди про орнамент рушників. Спостерігають і техніку самої вишивки, бо на цьому уроці матері і бабусі – справжні майстрині. А потім із захопленням розглядають зразки вишивки на рушниках у повсякденному і святковому одязі, який демонструє художник – модельєр Двойних Л.В. із швейного об’єднання “Полтавчанка”.

Дуже прекрасним доповненням експозиції шкільного музею є твори живопису і графіки місцевих художників, адже Полтавщина багата на талановитих майстрів пензля.

Почалося все з того, що наші активісти з метою запозичення досвіду роботи відвідали художній музей Полтавської середньої школи №6, який носить ім’я нашого славного земляка-художника-передвижника М.О.Ярошенка. Цей музей був справжньою скарбницею творів мистецтва, які більше тридцяти років збирав невтомний ентузіаст Мельник Н.А. разом зі своїми вихованцями.

Скільки уваги, щирого тепла відчули ми, переступивши поріг цієї школи. Дізнавшись про наші плани, члени художньої ради подарували нам двадцять художніх творів із фонду свого музею. Це був добрий початок, і ми вдячні їм за дружню допомогу. Тоді ж він порадив нам звернутися до Б.М.Піаніди, українського художника, який народився, жив і працював у місті Полтаві. Творча діяльність Бориса Піаніди багатогранна. Борис Микитович подарував нашому музею понад 30 власних робіт. Це живопис, графіка, акварель, темпера. Тематика цих робіт досить різноманітна. Особливу увагу привертають роботи, на яких відтворено Полтавщину.Це “Полтавська панчішно – трикотажна фабрика, зруйнована фашистами у роки Великої Вітчизняної війни”, “Пам’ятник на місці відпочинку Петра I після Полтавської битви”. Б.М.Піаніда передав у наш музей кілька робіт М.О.Донцова. Це “Бузок”, “Білі троянди”, “Берег Ворскли”, “Натюрморт”.

Пошуки нових експонатів привели членів ради музею у майстерню Сергія Максимовича Солодовника, професора Харківського художнього інституту. Полтавщина – батьківщина митця. Художник створив багато пейзажів, натюрмортів. Одну із своїх робіт – “Гладіолуси і троянди” він подарував нашому музею.

Твори мистецтва є одним із засобів прищеплення стійкого імунітету до бездуховності.

По частинах збираємо досвід свого народу, його традиції і по частинах з радістю передаємо  дітям старшого і молодшого віку.

Лише кілька років грає барвами у музеї народна пісня, звучить розкуто рідна мова, солодко пахне свіжоспеченим хлібом. Вони стали знаряддям у роботі членів ради , пошукової групи, учнів-лекторів, надихають їх, сприяють духовному розвитку, висвічують красу внутрішнього світу, прикрашають зовні.

І Н Ф О Р М А Ц І Я

ПРО  МУЗЕЙ НАРОДОЗНАВСТВА “ДО НАРОДНИХ ДЖЕРЕЛ”

ПРИ ЩЕРБАНІВСЬКІЙ ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ І-ІІІ СТУПЕНІВ

ПОЛТАВСЬКОЇ РАЙОННОЇ РАДИ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

1. Профіль музею ЕТНОГРАФІЧНИЙ
2. Адреса музею, контактні телефони 36008
Полтавська область
Полтавський район
Село ЩЕРБАНІ
Вулиця ЦЕНТРАЛЬНА, 2
Тел. 68-77-10
3. Дата відкриття 06 січня 1998 року
4. Прізвище, ім’я, по батькові керівника музею, його посада ДОРОГОКУПЛЯ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ – директор школи
5. Режим роботи ВІВТОРОК: 12.00-15.00
П’ятниця: 12.00-15.00
6. Кількість предметів основного фонду за інвентарною книгою 34
7. Найцінніші та цікаві експонати:

Експонатами музею стали елементи народного одягу (сорочки, поясний і верхній одяг), керамічний і дерев’яний посуд, декоративні тканини, знаряддя праці та інші ужиткові предмети, що побутували в ХІХ – ХХст. До нашого часу їх збереглося мало, а тому фіксація в музейній колекції предметів зникаючої сировини – дуже важлива справа. Колекція вишитих рушників складається з експонатів ХІХ-ХХст. Крім речових пам’яток є  багатий писемний матеріал : записи фольклору, етнографічні дані, розробки уроків народознавства, виховних заходів.

Цінними допоміжними матеріалами для фонду і експозицій шкільного музею стала карта району; креслення житлових і господарських споруд, викрійки одягу, копій орнаментів, фотографії жителів у традиційному народному одязі.

8. Розділи музею: «Українська народна вишивка»
«Український національний жіночий одяг»
«Українське народне житло ХІХ-ХХ ст.»
«Декоративно-ужиткове мистецтво в побуті»
«Художня експозиція робіт місцевих митців-аматорів»

Коментарі не дозволені.